КУЦУРУБСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТУПЕНІВ
Головна » 2018 » Квітень » 18 » Загадкова Японія
5:01 AM
Загадкова Японія

Загадкова Японія

2017 рік за ініціативою Президента України оголошено роком Японії в Україні. В минулому році виповнилося 25-ліття часу визнання Японією незалежності України та встановлення дипломатичних стосунків між нашими країнами. А 46 років тому, за словами Президента України , «духовні столиці наших держав – Київ і Кіото – розпочали історію своєї дружби та тісних обмінів». Не викликає сумніву, що це – ще один крок на шляху до співдружності двох країн, а зближення українського та японського народів посприяє розвитку діалогу культур, таких своєрідних і цікавих. 

Учні 11 класу в контексті курсу «Художня культура», що триває лише семестр, вивчають культуру Японії з різних боків. Саме ці дві причини стали вирішальними для створення уроку-знайомства з культурним надбанням Країни Сонячного Сходу, що відбувся 13 квітня.

Японія – країна-загадка, країна сходу сонця, країна, що для багатьох європейців так і залишиться нерозгаданою таємницею, незрозумілою й не оціненою. І не дивно, адже крім кардинальної різниці менталітетів, протягом майже двох тисячоліть вона була ізольована від навколишнього світу й тільки в середині XIX в. відкрила свої двері. 

Японський ландшафтний сад

Основною особливістю традиційного японського саду є різноманітне використання каменю, що утворить своєрідний «кістяк» саду. Для композицій виробляється підбор каменів по розмірі й формі, перевага віддається старою, обвітреною або обточеним водою екземплярам. Цінуються й замшілі камені. Для розміщення груп каменів вибираються добре видні з різних крапок саду ефектні місця. Стінки й огорожі, водоспади й містки також споруджуються з каменю. Кам’яною крихтою покриваються площадки, вона ж використовується для імітації води при її відсутності на ділянці. Стилізація, символіка – важлива тридцятилітній, властивим композиціям, виконаним у японському стилі.

Звичайно композиція саду ассиметрична і являє собою комбінацію окремих картин, розділених на три плани сприйняття – задній, середній і передній. Продумані пейзажі розвертаються перед піднесеним поглядом відвідувача цього наповненого життям і рухом саду з різних крапок у міру просування по доріжках. Тому сад нескінченно різноманітний при будь-якому висвітленні, у будь-який час року. Існує два традиційних види японських садів: цукіяма і каре сансуй. Перший стиль ще називають горбкуватими садами – у них прийнято відтворювати ландшафт будь-якої відомої місцевості, але в мініатюрному вигляді. Камені тут символізують гори, невеликі деревця - ліс, а ставок - океан. Через водойму перекидають містки у виді дуг, через заводі і струмки укладають дерев’яні або кам’яні настили, або просто великі і пласкі камені. Щоб збільшити тривалість прогулянки, стежини роблять звивистими. Водоспад - ще одна важлива деталь саду. Плескіт падаючої води гармонійно доповнює загальну картину. 

Стиль «каре сансуй» («сухий пейзаж») тісно пов’язаний з приходом у Японію дзен-буддизму. Такий сад покликаний заспокоювати, розташовувати до споглядання, медитації. У ньому немає звичних дерев, квітів, озер і струмків. Лише камені, гравій і пісок. Відповідно до символіки такого саду, (його називають ще плаский або кам’янистий) ґрунт, вкритий дрібним білим гравієм, представляється водною поверхнею. За допомогою бамбукових гребель на гравії відтворюється унікальний малюнок. Саме до цього стилю належить знаменитий сад п’ятнадцяти каменів при монастирі Реандзі в Кіото. Поряд з піщаним існує ще як особливий вид садів мохів, де розмаїтість і гармонія досягається за рахунок фактури поверхні і різних відтінків зелені.

Японська мова

Сучасна японська мова це державна мова Японії, на ній говорять фактично все її 125 мільйонів жителів, а також японці, що постійно живуть на Гаваях, в Америці і інших країнах. Ще вона використовується як друга мова жителями Китаю і Кореї, які перебували під японською окупацією в першій половині 20 століття. Японська мова не мала системи писемності до введення кандзі – китайських ієрогліфів – в кінці 5 сторіччя. З тих пір японський лист використовували дві основні системи писемності: кандзі (китайські ієрогліфи) і систему складових букв (систему, в якій кожен написаний ієрогліф позначає склад), яка називається кана. Система писемності кандзі вважається загалом достатньо складною для вивчення із-за великої кількості ієрогліфів в японській мові і труднощів, пов’язаних з їх написанням і читанням. На відміну від букв фонетичного алфавіту, які самі по собі (в більшості своїй) нічого не означають, кожен ієрогліф кандзі має, принаймні, одне значення.

Більшість ієрогліфів кандзі має два варіанти читання: суто японське читання і читання, що відтворює первинну китайську вимову даного ієрогліфа. Якщо ієрогліф запозичувався японською мовою неодноразово, потрапляючи в японську мову в різні історичні епохи або з різних китайських діалектів, він може мати декілька «китайських» варіантів читання, які відображають його звучання в різні історичні періоди і в різних діалектах китайської мови. Ієрогліф   «йти», наприклад, має в японській мові один варіант читання «японський» і три «по-китайськи».

Поринути у мистецтво ієрогліфічної каліграфії дозволили пензлі та фарби, а написані знаки стали символічними побажаннями один одному. 

 

 

Театр Японії          

Но (яп. 能, のう, «театр майстерності») – традиційний театр в Японії. Розвинувся з середньовічного мистецтва співу й танцю саруґаку.

Гордість і славу Японії становить національний театр Но. Його створили ще в VIIIв  бродячі міми, звеселяли народ. На основі  цього театру було створено знаменитий японський Банраку і Кабукі.     Особливістю цих театрів є те, що всі ролі в п єсах  виконують чоловіки. Сценічна майстерність пов’язана з глибокою драматургією. Мистецтво актора театру Но не було натуралістичним, вистава будувалася на художній умовності – символіці жестів, рухів, дій, декорацій. Під акомпанемент хору, барабанів і флейт основна діюча особа оповідає історії з життя смертних, духів, богів і демонів. 

 

У XV-XVII ст. провідним жанром японського національного театру стає Кабукі (кабу – пісня і танець).   Головним у мистецтві Кабукі XVIIст. була демонстрація талантів танцівниць. У 1629р. уряд видав указ, що забороняє вистави з участю жінок, в 1636 р. акторок замінили чоловіки. Основоположниця театру Кабукі жінка Окуні – актриса і жриця, виконувала ритуальні танці, додаючи романтичні і світські танці, під акомпанемент флейти та барабанів, вміло поєднавши в одне гармонійне ціле.

Своєрідним дотиком до театрального мистецтва Японії стала прочитана в ролях народна казка, що крім самого оповідання несе глибокий моральний зміст. А справжньою перлиною уроку стало виконання народної японської пісні «Сакура».

відео 

Чайна церемонія

Японське чаювання – це не просто традиція, це цілий ритуал, який люди осягають багато років у спеціальних школах. Сенс японського чаювання полягає, головним чином, не в дегустації напою – це більше схоже на медитацію і спробу віднайти гармонію не лише у собі, а й з іншими людьми. Японська чайна церемонія сягає своїми витоками ще далекого VIII століття, коли китайський чай уперше було привезено в країну висхідного сонця. Пізніше, в XIII столітті чаювання стало набувати церемоніальних рис завдяки дзен буддизму, яке активно поширювалося в той час, поки двома століттями пізніше монах Сюко не оформив ці риси в особливі принципи. На його думку, процес чайної церемонії мав бути максимально природним і простим. Те саме стосувалося й оздоблення будинку і начиння, яке використовувалося, а відносини між господарем і гостем повинні бути зведені до взаємного розуміння без слів.

Церемонію не можна проводити в звичайному будинку – дійство має розгортатися в особливому будиночку для чаювання, який називається тяшіцу. Тяшіцу втілює основу чайної церемонії – природність і простоту, тому ці будиночки складаються зазвичай з однієї кімнати з декількома вікнами, простими глиняними стінами і бронзовим вогнищем. Посуд, який використовують під час ритуалу, також відрізняється простотою: прості керамічні чаші, потемнілий мідний чайник, ящик для заварки, бамбукові ложки.

Сама церемонія чаювання відбувається в кілька етапів: спочатку гості збираються і готуються до ритуалу, проходячи кам’яною доріжкою через чайний сад до чайного будиночка. На шляху до тяшіцу гості споглядають химерні камені і рослини і налаштовуються на особливий лад. Після цього гості вмиваються і переступають через поріг будиночка (тяшіцу), попередньо знявши взуття. Господар, слідує за гостями, пригощає своїх відвідувачів легкими і красивими закусками, після чого гості знову полишають будиночок, щоб трішки прогулятися і підготуватися до найважливішого елементу церемонії. Згодом усі повертаються і тоді починається заварювання зеленого чаю. Після довгого ритуального приготування гості нарешті п’ютьчай, розмовляючи з господарем про прекрасне: про красу квіткової композиції, вислови, написані на спеціальному сувої, про чашу з чаєм і, врешті, про сам чаї. Весь цей ритуал як ніщо інше відображає японський характер і ставлення до життя. 

Звичайно, умови класної кімнати не дозвиляють створити справжню атмосферу чаювання по-японськи, проте урок все ж завершився дружнім чаюванням та обговоренням вражень від яскравої та неповторної Японії.

Вчитель музичного мистецтва

Бут В. С.

Переглядів: 111 | Додав: AlexandraKargina | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar